Армійська епопея директора нашого Центру Лагутова Ю.Е.
Стільки з двотижневим гаком прослужив я у Збройних Силах України, пройшовши шлях від навчального «львівського котла» до запеклої Донеччини. Були також місяці оборони Сумщини під час ротації та очікування звільнення у відставку за станом здоров’я під обстрілами у Костянтинівці.
Обіймаючи посаду старшого офіцера мінометної батареї механізованої бригади, виконував бойові завдання на командно-спостережному пункті відповідного рівня. Ми працювали у підвалах та бліндажі, постійно відчуваючи цілеспрямований вогневий вплив противника усіма засобами авіаційного і артилерійського ураження.
Особливо запам’яталися події під Авдіївкою та динамічні зрушення фронту після падіння міста. Знаю не з чуток про деталі наших втрат того періоду, але поділюся іншим – загальними враженнями від буття особового складу по той бік війни. Мої основні соціально-антропологічні спостереження узагальнено вкладаються у три пункти.
1. Воєнний «двіж». Насправді люди таки створені для війни, адже не дарма історія людства – це історія воєн. Мені видалося органічним злиття усіх товаришів по службі з тими умовами та обставинами. Етап свого офіцерського перенавчання виношу «за дужки», кажу лише про представників робітничих професій та технічної інтелігенції, з якими близько стикнувся на фронті. Фахівців більш витончених спеціальностей мені там не трапилось. А ось, наприклад, вантажник із Нікополя дослужився до молодшого лейтенанта не маючи вищої освіти. І це справедливо, бо він на своєму місці. Мене не полишає відчуття, що багато мобілізованих саме на війні набувають суспільного значення, не притаманного їм у цивільному житті. Тому воювати до переможного кінця краще для них самих, аніж знову повернуться до стану глибинного народу.
2. Армійський «общак». Війна посприяла зростанню добробуту фронтовиків. Постійно залучені до бойових дій з 2022 року є гривневими мільйонерами. Вони інвестують у нерухомість, купують автомобілі, замислюються про подальший бізнес. Коли грошове забезпечення впевнено перевищує сто тисяч гривень на місяць, дві-три з них легко скидаються на спільну касу для невідкладних потреб підрозділу. Серед найбільш суттєвих видатків – розквартирування (оренда хат з комуналкою), інтернет «Starlіnk», ремонт радянських вантажівок з номерами ЗСУ. Для оперативності оплачувати це за власний рахунок можливо, але з документуванням та подальшою компенсацією. Однак, якщо самі військовослужбовці не переймаються подібними дрібницями, то тилові служби й поготів.
3. «Герої – не раби». Таке гасло поширене серед прихильників демобілізації ще до завершення війни. У цьому контексті я його не підтримую (див. мій пункт перший). Водночас з точки зору забезпечення соціальних прав людини у війську, наведений слоган вельми влучний. Фактично командир підрозділу рівня роти чи батареї залишається єдиним повноважним суб’єктом, до якого може звернутися підлеглий з особистих і небойових питань проходження служби. Часто командиру «не до того», що погіршує морально-психологічний стан військових. Проблема фронтової ізольованості почасти долається за допомогою відносно дієвих бригадних «гарячих ліній», як було у нас. Проте запровадження в Україні спеціалізованої інституції військового омбудсмена є назрілим кроком.
Грудень 2024 року